Меню

Calendar

« November 2017 »
Mon Tue Wed Thu Fri Sat Sun
    1 2 3 4 5
6 7 8 9 10 11 12
13 14 15 16 17 18 19
20 21 22 23 24 25 26
27 28 29 30      

catalog

Уникальная программа управления весом faberlic.
Детская одежда faberlic на faberllena.ru

Повернення додому. Василь Стус, Юрій Литвин, Олекса Тихий

19 листопада 1989 року тисяча людей зустрічала в "Борисполі"
труни з тілами визначних українців - дисидентів, 

"особо опасных государственных преступников"

Повернення додому. Василь Стус, Юрій Литвин, Олекса Тихий 

"А проте: 
ми ще повернемось 
бодай – 
ногами вперед, 
але: не мертві, 
але: не переможені, 
але: безсмертні..." 

/В. Стус/ 

 

 

Влітку 1989 року в середовищі недавно звільнених політв’язнів і родин загиблих у неволі правозахисників Олекси Тихого, Юрія Литвина та Василя Стуса виникла думка перевезти їхні тлінні рештки на батьківщину, до Києва, щоб належно поховати. Вони передбачали, що це перепоховання стане знаковою подією, як свого часу перепоховання Тараса Шевченка в Каневі 22 травня 1861 року чи похорон Лесі Українки 1913 року (її перевезли з Грузії). Але що це стане такою грандіозною подією, вони й подумати не могли. Тоді багато хто відчув себе громадянином України і навернувся до національного життя.

Цей похорон став щаблем, що наблизив здобуття Незалежності.

19 листопада 1989 року — Перепоховання в Києві на Байковому кладовищі:

Василя СТУСА, Юрія ЛИТВИНА та Олекси ТИХОГО.

Василь Семенович СТУС — український поет, перекладач, прозаїк, літературознавець, правозахисник. Один із найактивніших представників українського культурного руху шістдесятників. Герой України. За власні переконання в необхідності української культурної автономії творчість Василя Стуса була заборонена радянською владою, а сам поет був на 12 років позбавлений волі. Вбитий радянською владою в концтаборі біля села Кучино Пермської області.

Юрій Тимонович ЛИТВИН — український поет, письменник, журналіст і правозахисник. Заарештований та звинувачений у створенні підпільної націоналістичної організації «Група Визволення України» і засуджений до 10 років позбавлення волі. Покарання відбував у мордовських таборах для політв’язнів. Вбитий радянською владою в тюрмі біля села Кучино Пермської області.

Олекса Іванович ТИХИЙ — український дисидент, патріот і правозахисник, педагог, мовознавець, член-засновник Української гельсінської групи. Виступав на захист української мови. Помер від виснажливих мордувань в лікарні під час ув’язнення.

Олекса Тихий був засуджений загалом на 22 роки – відсидів 14,
Юрій Литвин прожив усього 49 років, а засуджений був на 43, відбув 22.
Василь Стус зі своїх сорока семи з половиною років був невільником 12, засуджений був на 23.

За що? За Слово правди.

 У листопаді 1989 року прах Юрія Литвина, Василя Стуса і Олекси Тихого був перевезений до Києва і з почестями похований на Байковому кладовищі (ділянка № 33).

Літак із трунами прилетів 18 листопада о 20.30 в аеропорт «Бориспіль». Там зі свічками й корогвами чекали близько 300 людей. Коли з воріт виїхала машина з опущеними бортами, Валентина Стус-Попелюх кинулася до неї і впала на труну чоловіка. Домовини повезли до Свято-Покровської церкви на Куренівці.

— Приблизно 30 тисяч людей вийшло на вулиці Києва, — згадував колишній товариш Стуса Василь Овсієнко. — Як ішли Володимирською повз будівлю КДБ, боялися, щоб не було провокацій. Але це була перша акція, де влада не посміла трощити синьо-жовті прапори, де нас не лупили древками й кийками.

Труни спочатку повезли на Софійську площу, потім до пам’ятника Шевченку. А звідти вже несли на руках до Байкового кладовища. Рух у місті препинився. Люди стояли зі свічками по Володимирській. На мітингу виступили В’ячеслав Чорновіл, Іван Драч, Михайлина Коцюбинська.

На могилах установили однакові дубові хрести. У березні 1990-го їх підпалили. Винних не знайшли. 1993 року встановили три козацькі хрести із сірого пісковику.

Прощайте, дорогі співкамерники – Олексо, Юрію, Василю...

Прощайте, дорогі співкамерники – Олексо, Юрію, Василю...

Так, ми відходимо, як тіні, і мов колосся з-під коси,

в однім єднаєм голосінні свої самотні голоси.

Не розвиднялося й не дніло, а тільки в пору половінь

завирувало, задудніло, як грім волання і велінь.

Та вилягаючи в покосах під ясним небом горілиць,

ми будимо многоголосся барвистих світових зірниць.

Народжень дибиться громаддя, громаддя вікових страстей,

а Бог не одведе очей від українського свічаддя.

То не одне уже світання, тисячоліття не одне,

як ув оазі безталання нас душить, підминає, гне...

Як тавра нам віки, як рана, прости ж, мій Боженьку, прости,

коли завзяття безталанне не винести, не донести.

Та віщуни знакують долю – ще розчахнеться суходіл,

і хоч у прірву, хоч на волю – об обрій кулаки оббий.

Ти ще побачиш Україну в тяжкій короні багряній.

На тихі води і на ясні зорі

паде лебідка білими грудьми.

Вдар, блискавко, і, громе, прогрими,

аби вже не простерти крил – у горі.

Зелені села, білі городи, і синь-ріка, і голуба долина,

і золота, як мрія, Україна кудись пішла, лишаючи сліди.

…Отут спинюся на самотині – там, де копита кóня вороного

розбризкують геть ярі іскри יдного днів.

...Враз ослонилася дорога, що при самій урвалася меті.

/В. Стус/

 

 Матеріали (Режим доступу): http://mvpu.edukit.sumy.ua
http://varta.kharkov.ua/articles/1104093
http://www.umoloda.kiev.ua/number/2566/265/90563/
http://www.istpravda.com.ua/articles/2013/11/18/139615/view_print/
Підготувала науково-технічна бібліотека

Top of Page