Calendar

« December 2019 »
Mon Tue Wed Thu Fri Sat Sun
            1
2 3 4 5 6 7 8
9 10 11 12 13 14 15
16 17 18 19 20 21 22
23 24 25 26 27 28 29
30 31          

catalog

КОРИСНІ ПОСИЛАННЯ

Корисні посилання

cover

 

Повернення додому. Василь Стус, Юрій Литвин, Олекса Тихий

19 листопада 1989 року тисяча людей зустрічала в "Борисполі" труни з тілами визначних українців - дисидентів, "особо опасных государственных преступников"stus 2019

Влітку 1989 року в середовищі недавно звільнених політв’язнів і родин загиблих у неволі правозахисників Олекси Тихого, Юрія Литвина та Василя Стуса виникла думка перевезти їхні тлінні рештки на батьківщину, до Києва, щоб належно поховати. Вони передбачали, що це перепоховання стане знаковою подією, як свого часу перепоховання Тараса Шевченка в Каневі 22 травня 1861 року чи похорон Лесі Українки 1913 року (її перевезли з Грузії). Але що це стане такою грандіозною подією, вони й подумати не могли. Тоді багато хто відчув себе громадянином України і навернувся до національного життя.

Цей похорон став щаблем, що наблизив здобуття Незалежності.

19 листопада 1989 року — Перепоховання в Києві на Байковому кладовищі:

Василя СТУСА, Юрія ЛИТВИНА та Олекси ТИХОГО.

00Василь Семенович СТУС — український поет, перекладач, прозаїк, літературознавець, правозахисник. Один із найактивніших представників українського культурного руху шістдесятників. Герой України. За власні переконання в необхідності української культурної автономії творчість Василя Стуса була заборонена радянською владою, а сам поет був на 12 років позбавлений волі. Вбитий радянською владою в концтаборі біля села Кучино Пермської області.
Народився Василь 6 січня 1938 року у селі Рахнівка на Вінниччині. Закінчив філологічний факультет Донецького педінституту, учителював, працював у газеті. 1963 року вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР у Києві, звідки його було відраховано за протести проти арештів у середовищі української інтелігенції. Належав до руху «шістдесятників» – опозиційно настроєних представників творчої молоді, які активно боролися за відродження національної культури, протестували проти реставрації сталінізму.
У вересні 1965 року під час прем’єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» Василь Стус взяв участь в акції протесту проти арештів серед української інтелігенції, за що Стуса звільнили з інституту.
У відкритих листах до Спілки письменників, Центрального Комітету Компартії Стус критикував панівну систему, що після відлиги стала повертатися до тоталітаризму, відновлення культу особи та порушення прав людини, протестував проти арештів у середовищі своїх колег. На початку 1970-х років приєднався до групи захисту прав людини.
Восени 1972 року заарештований і засуджений на п'ять років примусової праці і три роки заслання за «антирадянську агітацію і пропаганду». Весь термін ув'язнення перебував у концтаборах Мордовії. Перебуваючи в ув'язненні в Мордовії, продовжував творити поезію, писав заяви-протести проти переслідувань інакодумців в СРСР. Більшість віршів, що Стус писав у концтаборі, вилучалися і знищувались, лише деякі потрапили на волю через листи до дружини.
У 1979 році приєднався до Гельсинської групи захисту прав людини. Незважаючи на те, що його здоров'я було підірване, Стус заробляв на життя, працюючи робітником на заводі. У травні 1980 року був знову заарештований і засуджений на 10 років примусових робіт і 5 років заслання. Відмовився від призначеного йому адвоката Віктора Медведчука, намагаючись самому здійснити свій захист. За це Стуса вивели із зали суду і вирок йому зачитали без нього.
Стусові, що перебував у концтаборі в Кучино, заборонили бачитися з родиною. Однак його записи 1983 року вдалося переправити на Захід. 1985 року Стуса було висунуто на здобуття Нобелівської премії з літератури.
28 серпня 1985 року Стуса відправили в карцер. На знак протесту він оголосив голодування. У ніч з 3 на 4 вересня Василь помер. Його поховали на табірному цвинтарі. Прохання родини перевезти тіло додому відхилили на тій підставі, що не вийшов термін ув'язнення.

Литвин 765x510Юрій Тимонович ЛИТВИН — український поет, письменник, журналіст і правозахисник. Заарештований та звинувачений у створенні підпільної націоналістичної організації «Група Визволення України» і засуджений до 10 років позбавлення волі. Покарання відбував у мордовських таборах для політв’язнів. Вбитий радянською владою в тюрмі біля села Кучино Пермської області.
Народився Юрій 1934 року у селі Ксаверівка Васильківського району на Київщині у сім’ї сільських учителів.
Працювали батьки у кількох школах Київщини. Зрештою, мати - Надія Парубченко, осіла з сином у cелі Барахти поблизу Василькова.
Після 7-го класу, закінченого в Барахтах, щоб вирватися із колгоспного кріпацтва, Юрій пішов у гірничо-промислову школу в місті Шахти, працював на Донбасі.
14 квітня 1955 року у Ленінграді його заарештували за створення у липні-серпні 1954 року антирадянської націоналістичної організації «Братство вільної України» (БВУ).
Вийшовши на волю, члени організації готувалися встановити контакт із підпіллям ОУН, щоб боротися за незалежність України. Але далі написання статуту та складання присяги у своєму колі справа не просунулася: Юрій як ініціатор та один із лідерів організації, 10 вересня 1955 року був засуджений Куйбишевським обласним судом за ст. 58-10 ч. 2, 58-11 КК РРФСР на 10 років перебування у таборах. Усього по цій справі було засуджено 16 юнаків-українців – в’язнів Кунєєвського табору.
Юрій Литвин вийшов на волю 14 червня 1965 року. Одразу ж поїхав у Москву і передав посольству США усну заяву політв’язнів про їхнє становище в концтаборах.
14 листопада 1977 року Литвин знову повернувся в Барахти. Півтора року був під адміністративним наглядом.
У червні 1978 року Литвин став членом УГГ, підготував декілька її документів. У квітні 1979-го написав статтю «Правозахисний рух в Україні, його засади і перспективи», де відзначив: «Суспільство – це живий організм, що живе і розвивається за природними законами з тенденціями до все більшої свободи... Інакодумство в Україні має свої глибокі революційно-демократичні та ліберальні традиції... Свободолюбство, демократизм є характерними ознаками як українця, так і всієї української нації». Цю працю високо оцінив член Московської та Української Гельсінських груп, генерал Петро Григоренко.
19 липня 1979 року незадовго перед тим оперований Литвин (страждав від варикозу), був затриманий п’ятьма міліціонерами, завезений до відділу міліції, побитий, оштрафований і відпущений. А коли інформація про це, а також про вступ Литвина до УГГ, прозвучала по радіо «Свобода», то 6 серпня він був учетверте заарештований за звинуваченням у вчиненні опору п’ятьом працівникам міліції. Засуджений 17 грудня 1979 року Васильківським райсудом до 3-ох років таборів суворого режиму за ст. 188-1 ч. 2 КК УРСР («опір працівникам міліції»). В останньому слові Литвин сказав: «Ви хочете знищити Литвина, але вам це не вдасться. Убити в мені людину, вбити в мені віру в любов, у прекрасне, правду, і свободу – вам не вдасться, панове прокурори, Литвин вас не боїться, панове начальники. Не боїться, хоч знає, чого ви варті, добре знає ваше справжнє єство, знає, що таке радянська дійсність і радянська влада, що таке її каральні органи».
23 серпня 1984 року співкамерники, прийшовши на обід, виявили Литвина з розрізаним животом. Через два тижні він помер у лікарні в м. Чусовой – відмовили нирки (він же міг лежати тільки на спині). Мати встигла приїхати на похорон 8 вересня. Один в’язень сказав їй, що то було не самогубство, а вбивство. Співкамерники казали, що наглядачі так і не знайшли, чим він міг би порізатися. Ось так трагічно обірвалося життя сміливого патріота…

md tykhyy oleksa ivanovychОлекса Іванович ТИХИЙ — український дисидент, патріот і правозахисник, педагог, мовознавець, член-засновник Української гельсінської групи. Виступав на захист української мови. Помер від виснажливих мордувань в лікарні під час ув’язнення.
Народився 27 сiчня 1927 року на хуторi Іжевка бiля міста Дружкiвки, що на Донеччині. Закiнчив Московський державний унiверситет. Працював викладачем у школах Донецької областi.
У лютому 1957 року Олекса був засуджений до позбавлення волi на 7 рокiв. Приводом до цього стала «антирадянська дiяльнiсть»: у листі до Верховної Ради УРСР та у газеті Тихий обурювався щодо введення радянських вiйськ в Угорщину та критикував радянську виборчу систему.
Вийшовши на волю в 1964 році Олекса Тихий працював кочегаром, потім пожежним. Викладацька робота йому була заборонена.
У вереснi 1976 року разом із десятьма членами-засновниками Української Гельсiнської групи пiдписав Меморандум УГГ, яка виступила на захист прав людини в Українi.
У сiчнi 1977 року був знову заарештований i 1 липня того ж року рiшенням суду, який вiдбувся в м. Дружкiвцi («процес по справi Руденка-Тихого»), засуджений за ст. 62 КК УРСР («антирадянська агiтацiя та пропаганда») на максимальний строк – 10 рокiв позбавлення волi та 5 рокiв заслання з вiдбуванням покарання в колонiї особливого режиму. Суд визнав Тихого «виключно небезпечним рецидивiстом».
На захист Тихого виступили визначнi правозахисники Петро Григоренко, Андрiй Сахаров, Левко Лук'яненко, Олександр Подрабiнек та iншi.
Ув'язнення Олекса вiдбував у концтаборах Мордовiї та Пермської областi. Брав активну участь в правозахисних дiях в’язнів. Помер у в'язничнiй лiкарнi 6 травня 1984 року.

Олекса Тихий був засуджений загалом на 22 роки – відсидів 14,
Юрій Литвин прожив усього 49 років, а засуджений був на 43, відбув 22.
Василь Стус зі своїх сорока семи з половиною років був невільником 12, засуджений був на 23.

За що? За Слово правди.

 У листопаді 1989 року прах Юрія Литвина, Василя Стуса і Олекси Тихого був перевезений до Києва і з почестями похований на Байковому кладовищі (ділянка № 33).

Літак із трунами прилетів 18 листопада о 20.30 в аеропорт «Бориспіль». Там зі свічками й корогвами чекали близько 300 людей. Коли з воріт виїхала машина з опущеними бортами, Валентина Стус-Попелюх кинулася до неї і впала на труну чоловіка. Домовини повезли до Свято-Покровської церкви на Куренівці.

Приблизно 30 тисяч людей вийшло на вулиці Києва, — згадував колишній товариш Стуса Василь Овсієнко. — Як ішли Володимирською повз будівлю КДБ, боялися, щоб не було провокацій. Але це була перша акція, де влада не посміла трощити синьо-жовті прапори, де нас не лупили древками й кийками.

Труни спочатку повезли на Софійську площу, потім до пам’ятника Шевченку. А звідти вже несли на руках до Байкового кладовища. Рух у місті препинився. Люди стояли зі свічками по Володимирській. На мітингу виступили В’ячеслав Чорновіл, Іван Драч, Михайлина Коцюбинська.

На могилах установили однакові дубові хрести. У березні 1990-го їх підпалили. Винних не знайшли. 1993 року встановили три козацькі хрести із сірого пісковику.

Прощайте, дорогі співкамерники – Олексо, Юрію, Василю...

Прощайте, дорогі співкамерники – Олексо, Юрію, Василю...

Так, ми відходимо, як тіні, і мов колосся з-під коси,

в однім єднаєм голосінні свої самотні голоси.

Не розвиднялося й не дніло, а тільки в пору половінь

завирувало, задудніло, як грім волання і велінь.

Та вилягаючи в покосах під ясним небом горілиць,

ми будимо многоголосся барвистих світових зірниць.

Народжень дибиться громаддя, громаддя вікових страстей,

а Бог не одведе очей від українського свічаддя.

То не одне уже світання, тисячоліття не одне,

як ув оазі безталання нас душить, підминає, гне...

Як тавра нам віки, як рана, прости ж, мій Боженьку, прости,

коли завзяття безталанне не винести, не донести.

Та віщуни знакують долю – ще розчахнеться суходіл,

і хоч у прірву, хоч на волю – об обрій кулаки оббий.

Ти ще побачиш Україну в тяжкій короні багряній.

На тихі води і на ясні зорі

паде лебідка білими грудьми.

Вдар, блискавко, і, громе, прогрими,

аби вже не простерти крил – у горі.

Зелені села, білі городи, і синь-ріка, і голуба долина,

і золота, як мрія, Україна кудись пішла, лишаючи сліди.

…Отут спинюся на самотині – там, де копита кóня вороного

розбризкують геть ярі іскри יдного днів.

...Враз ослонилася дорога, що при самій урвалася меті.

/В. Стус/

P.S. Унікальні фото перепоховання Стуса, Литвина і Тихого – фотогалерея

Повернення в Україну - Василь Стус, Юрій Литвин, Олекса Тихий

 

 Матеріали (Режим доступу): http://mvpu.edukit.sumy.ua
http://www.vechirka.com.ua/povernennya-dodomu 
http://www.istpravda.com.ua/articles/2013/11/18/139615/
http://varta.kharkov.ua/articles/1104093
http://www.umoloda.kiev.ua/number/2566/265/90563/
http://www.istpravda.com.ua/articles/2013/11/18/139615/view_print/
https://www.radiosvoboda.org/a/photo-unikalni-photo-stusa-lytvyna-tykhoho/29608417.html
 
Підготувала науково-технічна бібліотека

Матеріал підготовлено 04.11.2019р.

Контакти

Науково-технічна бібліотека НЛТУ

вул. Ген. Чупринки, 101, м.Львів, 79057

тел.: (032) 237-79-85

e-mail: library@nltu.edu.ua

Пропозиції та побажання просимо повідомляти нам на електронну адресу  Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Top of Page