Волошин Б. Політ Золотої Мушки

Головна героїня стрічки дівчинка, яка любить дивитися кіно на небі, три рази розказує одну ту ж історію про те як в їхньому селі через бика ледь не почалася третя світова війна. Вона поет і пише оду на смерть дзідзя який помираючи сказав – людське життя то як політ залотої мушки над вогнем – дуже яскраве, але дуже коротке!

Мої дзідзьо приставилися на рано, коли тато відсипалися після уродин стрийка Михайла, баба Ганя сиділи на черешні й боялися, щоби тато не встали, а я мав п’ятнайцять літ і щось писав собі в лопухах.

Вранішню тишу зрушив страшний крик мого братчика Юрка:

- Бабцю, бабцю, злазьте! Наші дзідзьо лежать, не дихають і очі не відкривають. Я їх уже щипав - а вони зимні!

- Та закрийся, синцю, - засичала бабця з черешні, - бо як збудиться твій тато, то нас усіх позабиває...

Та було вже пізно: через вікно разом із друзками скла вилетів татів чобіт і завісився на сусідній із бабою галузці. Напрактикована баба Нуся, як п’юрко, злетіли з черешні й уже кричали до мене з-за брами:

- Миколо, вилазь, заразо, з лопухів і пильнуй тата, щоби не спалив хати, а я лечу до стрийка Михайла і буду збирати родину...

Я думав, що наразі все буде спокійно і матиму часину (заким татуньо взували другий чобіт), аби написати вірша на смерть діда. Уже навіть перші рядки лягли на папір: «Виє вітер, завиває - дзідзьо вмерли, їх немає...» - але завив не вітер, а наш пес Мундзір, дідів вигодованець. Ураз вилетіли двері з рамою, впали на спудженого Мундзіра, і з хати показалися мої тато. Вони були бурачкові, в калясонах зі шнурками і дуже недобрі. Зараз вони, як усе, мали згадати нашу мамцю, котра два роки тому завербувалася на Портуґалії, бо їх тато дуже били, а потому би шукали бабцю, котру ненавиділи з того самого часу, як вони дали татові вженитися на нашій мамі. А вже потому надходила наша з Юрком черга...

Татуньо відірвали від одвірка лату, нетвердо стали босою ногою на подвір’я. Тут ними хитнуло, і вони навзнак упали на сходи.

- Ми-ко-ло-о-о, - застогнали тато, - вилазь, паскудо, з лопухів! Кобзар захалявний... І знайди мені другий чобіт, бо без нього падаю...

Я мусив пропустити повз вуха образу «кобзарем захалявним» і озватися, бо тато, направду, в нервах могли спалити хату разом із небіжчиком і з рештою нерухомого майна.

- А ви битися не будете? - питаю несміло.

- Та на холєри ти мені здався... Була би на твоїм місці твоя мамця солодонька - я би зробив їй нині празник на Івана Купала...

І тато сказали кілька таких слів, що я мусив заткати семилітньому Юрчикові вуха. Присиливши себе, виліз із лопухів, сторожко попластував попри тата до черешні. Але вони не здержали слова. Ніби щось згадавши, закричали: «Де баба?!.» - і кинули в мене латою. На щастя, я встиг припасти до землі й дошка влетіла в стайню, звідки відразу подала голос льоха Чуча.

- І вона пискує до мене! - сказали з прикрістю тато, шукаючи по кишенях сірники, щоби спалити стайню до фундамента, як то було вже не раз.

Але бабця ще вночі повитягали запалки.

За секунду тато натягнули другий чобіт і тяжко подивилися мені в очі:

- Миколо, як ти такий мудрий, то скажи мені, де баба?

- Вони полетіли до стрийка Михайла збирати родину, бо нині наші дзідзьо вмерли.

Тато якийсь час сиділи тихо, лише крутили білками. Було чути, як стогне скалічена льоха.

- Як умер? А що мені відписав?

- Їх мертвих видів тілько Юрко. Казав, що вони лежать зимні й не дихають.

Тато помалу встали, пішли до ванькіру. Я - за ними. На ліжку тихо лежали наші сухенькі дзідзьо і перестрашено дивились у стелю. Певно, їм тато приснились. А живі їхні син мацали дзідзя за ногу.

- Направду, старий - зимний. Дзідзю, вставайте, то я, ваш син Ромко! - кричали тато і смикали небіжчика за ногу.

Дзідзьо навіть не кліпнули, тільки на підлогу впала і розбилася шклянка з їхніми зубами.

- Шляк трафить... - пошкробалися за вухом тато, - вмер і навіть не сказав, що мені відписав...

Тато ще хотіли сказати пару слів, але не встигли, бо до хати зайшла ціла наша родина і стала під стіною: боялися господаря.

Наперед виступили запухлі стрийко Михайло.

- Чекай, Романе. Віддай дзідзьові зуби і слухай мене...

- Що, частку свою зачув?!. Не дістанеш і ґудзика від татового анцуґа!

Мої тато зачали махати руками перед стрийком, але стрийко були більші, злапали їх і прив’язали до крісла. Тато завстиджено замовкли, а стрийко давали накази:

- Мамо, заберіть у Ромка дзідзьові зуби і вставте татові.

- Я сі бою...

Тоді стрийко самі відобрали в тата зуби. Спробували їх запхати, але дзідзьо не схотіли відкривати писка.

- Мамо, робіть щось, бо я вже не знаю...

- Я десь читав, що в таких випадках небіжчика треба полоскотати, - подав голос зоотехнік по материній лінії Федь Козельський.

- А йому не зашкодить? - запитала баба Нуся.

- Я як доктор вам кажу.

- То лоскотайте.

Стрийко запхали руки дзідзьові під пахи, а Федь шкробав п’яти. Якийсь час небіжчик терпіли, але таки відкрили писка. Жінки в хаті заголосили, а баба Нуся шість разів мліла, і я мусив її відливати дощівкою з балії.

Нарешті мудрий Козельський виголосив:

- Треба пакувати, стрийку, дзідзя до вашого «Запорожця» і їхати до Львова, щоби там составили акт про наглу смерть. У Бурачковичах такого доктора нема.

- І зразу візьмем у нотаріюша тестамент, - потерли руки стрийко Михайло, косо позираючи на мого тата.

При слові тестамент тато два рази спробували перекусити шнурок, але їм то не вдалося.

- Чекай, Міську, я тобі ґранду ще зроблю...

На те стрийко відповіли:

- Ромку, будь чоловіком, у нас нині тато вмерли, а ти пискуєш. Як пообіцяєш, що будеш пристойно себе вести - візьму до Львова.

Тато муркнули, що будуть, і їх стрийко Михайло розв’язали. Потому тато вислали бабу Нусю на пошту відбити телеграму братові дзідзя Алозію, який мешкав у сусідній Лопушній, аби вони вчасно приїхали на погріб і застали дзідзя ще на землі.

Поки бабця на пошті мордувалася зі словом «скороспостижно скінчився», тато разом зі стрийком пробували запхати небіжчика до машини. Але дзідзьо не хотіли згинати ноги в колінах.

- Які ви, тату, вперті! - дорікнув старому стрийко Михайло, - казав вам: не пийте стільки квасного молока, будете мали відложення солей по колінах, а ви не слухали. І що тепер маєм робити?

Дзідзьо ніби почули й зігнули ноги. Тато зразу надулися на стрийка.

- Видиш, Міську, тебе слухає. Видно, направду, хату тобі відписав...

Стрийко на то нічого не сказали, а посадили дзідзя до машини.

- Ромку, сідай зозаду і пильнуй, аби в тата знову зуби не вилетіли. І ти, пуцьвіріньку, лізь, - кликнули мене, - будеш за свідка. А ви всі чекайте нас за годину з нотаріюшем і не розходьтеся, бо має приїхати вуйцьо Алозій. А в нього слаба пам’ять і може блудити на цвинтарі цілий день.

З тим ми і рушили. Стрийків «Запорожець» гопкав по дорозі, й, направду, якби не тато, дзідзьо могли не тільки згубити зуби зі спадкової саксонської порцеляни, але взагалі випасти на дорогу.

Небіжчик і я мовчали, то тато самі затягнули на повен голос, певно, ще відучора недоспівану пісню:

- Гей, най-ливай-тей, пов-ніїй чай-ри...

Тато так яйкали, бо машина на кожду ноту їх підкидала. Пісню підхопили стрийко:

- Щоб край-щей в сві-тій жило-гой-сяй!

- Ромку, заткайся, бо на рогатці міліціянт стоїть!

Тато заткались, але запізно: міліціонер показував нам пристати. Стрийко на ходу пересадили за кермо дзідзя, а самі сіли біля нього.

- Він не пив, - сказали вони татові.

Дзідзьо перестрашеними очима дивилися на дорогу. Міліціонер сказав у відчинене вікно:

- Ваші документи!

Дзідзьо далі дивилися перестрашеними очима на дорогу. Міліціонер теж задивився на дорогу. Там лежала збита пляшка. Міліціонер копнув її ногою і знов учепився до дзідзя:

- Дайте ваші документи, бо я сержант Петрик!

Дзідзьо не відводили очей від дороги. Ціла родина робила те саме. У тата лице було таке, як у Гонти, який ріже своїх дітей. Нарешті міліціонер плюнув:

- Тьфу! Як не дасте документи, то всі підете до криміналу!

Тоді подав голос стрийко Михайло.

- Ми всі глухонімі. - І дістав документи з «бардачка».

- Так, - сказали тато.

- А хто співав у машині?

- Радіво, - сказав я.

- Добре, їдьте, але скрутіть звук радівоточки... - сказав міліціонер, і ми в’їхали до міста.

- Через дурний спів у дзідзя мало права не забрали, - плюнув на шибу стрийко Михайло, - щастя, що не брав небіжчика на аналіз крові в алкоголі...

Дорога вирівнялась, і машина покотилася до нотаріяльної контори. Стрийко вже помінялися з дзідзьом місцями, але небіжчик усе одно не зводили перепуджених очей з дороги.

Нарешті машина стала. Тато і стрийко пішли шукати нотаріюша, а мене лишили з дзідзьом.