Calendar

« March 2024 »
Mon Tue Wed Thu Fri Sat Sun
        1 2 3
4 5 6 7 8 9 10
11 12 13 14 15 16 17
18 19 20 21 22 23 24
25 26 27 28 29 30 31

catalog

КОРИСНІ ПОСИЛАННЯ

Корисні посилання

cover

 

Яворівський, В.О. Автопортрет з уяви

Людині не дано вибору кольору епохи. Народилася - живи всупереч всьому... Yavoriv 2020
Книга «Автопортрет з уяви. Роман про трагічну та дивовижну долю Катерини Білокур»

Роман видатного письменника сучасності Володимира Яворівського присвячено життю і творчості геніальної української народної художниці Катерини Білокур у контексті світового мистецтва. Книга, створена на початку 80-х років минулого століття, досі залишається бестселером і прочитується на одному подиху.
Людині не дано вибору кольору епохи. Народилася - живи всупереч всьому...
brait star avtoportret z uyavyВона була добра, ніжна, турботлива, але усеньке життя самотня. Хотіла пізнати любов до останнього подиху, сподівалася мати сім'ю і бути коханою. Але не судилося. Вона уміла говорити з природою, а особливо з квітами. Жоржини, півонії, ромашки, левкої та інша квіткова дивовижа відкривали їй, своїй берегині, таємничий світ неповторної краси. Такою постає відома, впізнавана, геніальна і ніжна українська художниця Катерина Білокур на сторінках унікальної книги Володимира Яворівського "Автопортрет з уяви", з підзаголовком "Роман про трагічну та дивовижну долю Катерини Білокур". Цікаво, що вперше книга була видана ще 1981 року, і відтоді витримала уже багато перевидань. Найновіше, про яке якраз і йдеться, вийшло друком 2018 року у видавництві "Брайт Букс". Цю книгу приємно розглядати, гортати. На обкладинці - фрагмент картини художниці «Квіти на жовтому тлі».
Читач не знайде у цій книзі точних подробиць з життя героїні, якихось дат чи цифр, але тут є все те, що допомагає побачити зблизька душу Катерини, її світ. Без перебільшення, це роман-відчуття, роман- подих, роман-відкриття. Це твір про красу, внутрішню силу, тремтіння, подив і ще щось незвичайне.
А що саме?
Кожен може віднайти щось своє... Це своєрідна сага - ніжна і зворушлива - про долю незвичайної жінки, у котрої замість серця були квіти, але буденність висувала їй свої умови - пасти худобу, працювати у хліві, полі і всюди, де можливо. А ще й батьки цькували її майже всеньке життя за ту затію - малювання.
Kateryna Bilokur3Та обпалена і ображена нерозумінням, творча особистість мусила радіти життю, попри все шукала відраду у своїх квітах, які потім знаходили місце на її скромних полотнах. Скромних, бо не мала належного приладдя. Але це не завадило творити, адже "коли немає для кого цвісти - здичавіти можна...".
А ще це історія про чудове і мальовниче, давнє козацьке село Богданівку, "яке починалося з однієї глиняної хати, у якій заночував Богдан Хмель, ідучи якось з Переяслава до Пирятина...". Село у творі є тим центром, де відбуваються всі події. З книги навіть можна довідатися, чим пригощали в ті давні роки на весіллі. Але не на Катриному - на безмежну любов сусіда Петра вона так і не відповіла, бо не змогла зрадити собі. Її ж так "перекапустило життя", що вона, ще зовсім молодою, лише у 57 років, виглядала, "наче стара баба, вимучена дітьми, онуками і правнуками..." Вона намагалася намалювати себе, але ніяк не виходило. Очі... їй не вдавалося їх зобразити, від цього жінка дуже мучилася. Свої, сплакані і спраглі любові та розуміння очі, не піддавалися пензлю.
Книга не читається на одному подихові, бо майже кожен абзац вимагає ретельного осмислення, пильної уваги, а ще хочеться якомога довше посмакувати розкішною мовою автора, придивитися до цікавих, навіть незнайомих слів, вслухатися і самому в ті звуки природи краю, де виросла така мистецька, талановита людина, чиїми роботами і досі захоплюється увесь світ!
Оригінально та несподівано у романі з'являється і образ ще одного художника, але уже нетутешнього - Пабло Пікассо. Ті уривки про цього, теж непересічного, митця гармонійно переплітають текст про Катерину, вплітаються туди, як стрічки до коси дівчини... 1958 року Пікассо вперше побачив картини нашої умілиці і саме тоді сказав уже відомі всім нині слова, які стали крилатими: "Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ". З тієї пам'ятної виставки дві роботи з восьми не повернулися до України, бо їх хтось вкрав...
Якось в інтернеті одна жінка написала свої враження від побаченої наживо виставки робіт Катерини Білокур. Вона сказала, що сльози стояли в очах від того, наскільки дешевими фарбами змушена була малювати ця геніальна жінка, барви добряче вже потьмяніли. Але це не перешкоджає нам і зараз захоплюватися талантом митця! Ми, українці, маємо ким пишатися. Нехай слава про просту, але вельми небуденну унікальну українку, яка вимріяла собі квітковий світ і завше до нього тяжіла, буде нетлінною...
 
Kateryna Bilokur 2Рецензія на книгу/Нікітюк Зоя/:
«Автопортрет з уяви» – роман про трагічну долю Катерини Білокур Талантом Катерини Білокур захоплювався Пабло Пікассо. І саме цей талант ненавиділи її батьки, бажаючи, аби «донька вийшла заміж, народила дітей, а не малювала чортів». Справжнє визнання прийшло до художниці тільки після смерті. Як це зазвичай й буває… 
Роман «Автопортрет з уяви» письменник, лауреат Шевченківської премії Володимир Яворівський писав у 1978-1980 роках. Видавництво «Брайт Букс» перевидали твір напередодні цьогорічного Book Forum Lviv. На обкладинці фрагмент картини Катерини Білокур «Квіти на жовтому тлі». 
Автор недаремно зазначив, що роман про трагічну та дивовижну долю художниці – саме такою вона й була. У 1958 році на міжнародній виставці у Луврі Пабло Пікассо побачив вісім картин Катерини Білокур. І після сказав фразу, яка облетіла увесь світ: «Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ». З тієї виставки до України так і не повернулось дві роботи – їх вкрали. 
«За що Бог покарав нас такою донькою?»
Це запитання Катерина від своїх батьків чула досить часто. Батьки не просто не підтримували захоплення доньки, а навіть ставили палки в колеса. Мати вважала, що її «наврочено цим чаклунським ремеслом, яке понівечило жіноче щастя доньки, перекапустило її життя, виснажило її серце». Батько любив випити й сп’яна казав, що «квецяє щіткою по полотні, щоби потім тим полотном у рамці зачиняти курник». Сусіди ж сміялись й часто відверто знущались. Коли помер батько Катерини мати просила в колгоспі коня виорати город, а їй відповідали: «У тебе дочка як кобила, запряжи її та й виори!». 
Катерина ж не зважала й на полотні створювала настільки живі квіти, що бджоли інколи плутали намальований мак з живим, й… сідали на нього. Вона майстер з народу, ніколи цьому не навчалась, сама робила пензлі для малювання, а на початку й фарби. Творила вночі, побоюючись, аби не розбудити батьків та братів, а вранці вставала та йшла на город, варила їсти, вела звичне сільське життя. Щоправда, були в її оточенні жителі рідної Богданівки, які цінували її творчість. Під час війни сусідка Марія втратила чоловіка та сина. Вона принесла Катерині Білокур сорочку чоловіка, попросила розпороти її та намалювати Івана-старшого, Івана-молодшого, квіти та десь у куточку трактор на полі… Сама ж віддячувала художниці таємно: то цибулю прополе, то квітів насіє. «Твори, Катерино. Тобі треба творити», – любила казати вдова Марія. 
«Вона ж сидить на лантухах з грошима»
На родину та сусідів Катерина не ображалась. Хоча й у листах до друзів скаржилась на родичів: «І за що мене ці люди жорстокі ображають? Та я ніколи з ними не сварюсь, ніколи ні в чому не перечу, а що коли маю – переділяюсь, для себе залишаю крайнє необхідне. Сама не маю ні одягу путнього, ні взуття – а все не вгоджу!». Не витримала лише одного разу, коли мати сказала, що «чортів малює». 34-річна жінка пішла топитись у річці Чугмак у Богданівці. Перед цим хотіла спалити свої картини, але подумала, що тоді після неї взагалі нічого не залишиться. На щастя, Білокур не втопилася, але на все життя застудила ноги. 
Володимир Яворівський пише про заздрощі з боку деяких односельців. Розповідає навіть про випадок, коли на художницю наслали податкового інспектора. Мовляв, продає свої картини за чималі гроші, «сидить на лантухах з грошима, а сама прикидається бідною бабою». Звісно, все це не було правдою – Білокур ніколи не мала великих грошей. Та й не знала, куди їх витрачати. Заздрісникам не мстила, вважаючи, що «ми живемо лише доти, поки здатні робити людям добро». 
Катерина Білокур дружила з Павлом Тичиною та його дружиною. У свою чергу письменник вплинув на те, аби у Парижі відбулась виставка народної художниці. Допомагали у цьому академік Микола Бажан й письменник Олесь Гончар. Закордоном її назвали «художницею, з картин якої можна судити про долю народу». Більша частина картин – квіти. Малюючи з натури, в пошуках потрібної квітки могла пройти декілька кілометрів (в деяких джерелах подається цифра у 30 кілометрів). Але були й портрети. Особливу увагу художниця приділяла очам, оскільки вважала: «Людина – це очі, а потім уже все те, що довкола очей, а тоді знову – очі, очі, очі… Більше за очі знає лише серце, але його – не намалюєш». 
Катерина Білокур померла у 1961 році. Їй було всього шістдесят. 
«Молоденький лікар Дмитро плакав, а перед його очима пропливали й пропливали квіти, намальовані цією жінкою. Потім він бив кулаком на операційному столі й безсило повторював: «Уперше від мене залежить життя генія, а я нічим не можу зарадити. Уже – нічим!»

Рецензія на книгу /Elena Chupika/:
Красиво про красиве
Ця книга особлива!
Бо вона про особливу людину - Катерину Василівну Білокур.
Багато хто з нас знає її як відому художницю, проте, мабуть тільки одиниці чули складну і водночас неймовірну історію життя.
Про це в своїй книзі "Автопортрет з уяви" взявся розповісти Володимир Яворівський. І важко уявити, що хтось інший зміг би це зробити краще. Якщо ви читали хоч одну книгу Володимира Яворівського, то, певно, знаєте його мову, манеру, стиль і глибину. І ця книга не виключення.
Книга неймовірна в своєму наповненні.
Береш в руки і поринаєш у світ краси!
А коли Катерина бере до рук пензля, то, здається, що ти малюєш разом з нею.
Книга надзвичайно цікава.
В ній автор намагався торкнутися всього життя Катерини Василівни. Тут і перший досвід художниці, і її несприймання, і важливе серйозне визнання. Тут і про складне особисте життя. І, звісно, про автопортрет, який художниця намалювала з уяви на згадку про себе.
Читаючи багато роздумувала.
Катерина Білокур подарувала світові стільки краси і своєї любові, складеної в полотна, а сама ж в житті була досить нещасною. І від цього якось щемливо на душі.
Я дуже люблю бібліографічну і мемуарну літературу, тому книгу, звісно раджу.
Ця жінка була неймовірною.
Почитайте!


Kateryna BilokurБіографія Катерини Білокур 
Катерина Василівна Білокур народилася 25 листопада (7 грудня) 1900 року в селі Богданівці Пирятинського повіту Полтавської губернії (нині Київської області) в бідній селянській родині. Писати й читати навчилася самотужки. Через нестатки в сім’ї, не мала можливості навчатися, удень працювала в полі, на городі, а увечері, попоравшись по господарству, до ночі малювала саморобними пензлями (фарби також виготовляла сама). Батьки були проти захоплення дочки, вважали це безглуздим занняттям.
У 20-х роках двічі хотіла вступити до художньо-керамічного технікуму в Миргороді та до Київського театрального технікуму, але не мала документів про закінчення семирічки.
В другій половині 30-х – у 40-х роках опанувала техніку живопису. Водночас з малюванням керувала драматичним гуртком у сільському клубі, сама виступала на сцені. Перші значні роботи цього періоду – “Берізка” (1934), “Квіти за тином” (1935), “Квіти, “Портрет племінниць” – засвідчили її високе обдаровання. Завдяки сприянню видатної української співачки Оксани Петрусенко, якій написала листа селянка з Богданівки, її творами зацікавилися працівники Полтавського будинку народної творчості.
1941 року відбулася персональна виставка її творів у Полтаві, що мала величезний успіх. Художниця побувала в Києві та Москві, де вперше побачила музеї і твори видатних митців.
bilokur kartini 768x5761944 — Богданівку відвідує директор Державного музею українського народного декоративного мистецтва Василь Нагай. Пропонує Катерині виставку і закупити картини. Саме завдяки йому Музей українського народного декоративного мистецтва має найкращу колекцію робіт Білокур.
1949 — Катерина Білокур стає членом Спілки художників України.
1951 — нагороджена орденом Знак Пошани, одержала звання Заслуженого діяча мистецтв України.
1956 — одержує звання Народного художника України.
Твори Катерини Білокур регулярно експонувалися на виставках у Полтаві, Києві, Москві та ін.
Три картини Білокур — «Цар-Колос», «Берізка» і «Колгоспне поле» були включені до експозиції радянського мистецтва на Міжнародній виставці в Парижі (1954), де їх побачив і високо оцінив Пабло Пікассо.
В останні роки життя художниця створила чудові картини “Півонії” (1959), “Букет квітів” (1959), “Квіти і овочі” (1959), “Натюрморт” (1960). Вона тяжко хворіла, давалися ознаки злигодні тогочасного сільського побуту, невлаштованість в особистому житті, хвороба матері.
Померла художниця 9 червня 1961 року.
1977 року в селі Богданівці відкрито меморіальний музей художниці, на території якого встановлено пам’ятник.

iavorivskyy volodymyr oleksandrovychПро автора. Народився 11 жовтня 1942 року в селі Теклівка Крижопільського району Вінницької області, громадянин України, протягом останніх п’яти років проживає на території України, освіта вища, народний депутат України, член політичної партії Всеукраїнське об’єднання "Батьківщина", проживає в місті Києві, судимість відсутня, суб’єкт висування – політична партія Всеукраїнське об’єднання "Батьківщина".
Першою книжкою В. Яворівського стала повість у новелах "А яблука падають" (1968).
Здавалося б, уже в перших двох книжках, а особливо в повісті "З висоти вересня" автор знайшов себе, свій стиль, та несподівано зрадив собі і... поплатився за це. На початку 70-х у колишньому глухому, але живописному закутку Полісся — Чорнобилі розгорнулося будівництво "мирної" атомної електростанції. Спокусившися "надсучасною" проблемою, молодий письменник їде на будову, занурюється в "біографію" атома та його творців і пише роман-хроніку "Ланцюгова реакція" (1978).
З гіркотою він зізнається згодом, що, мовляв, "якби було хоча б якесь маленьке знаття про те, як примітивно будувалися ті станції, що відбувалося "за кулісами"...".
Утім, дуже швидко В. Яворівський знову звертається до вже випробуваного, а головне — органічного для себе способу образотворення і пише "химерний", "умовний" роман "Оглянься з осені" (1979). Роман сюжетно й композиційно доладно скроєний, хоч у творі й немає інтригуючої фабули, карколомних сюжетних поворотів, читабельність роману підтримується самою цікавістю оповіді, інтересом до змальованих тут колоритних особистостей.
Наступним твором, який приніс порівняний успіх письменникові, був роман "Автопортрет з уяви" (1981). В центрі його — доля надзвичайно обдарованої української жінки, народної художниці Катерини Білокур, чий унікальний талант високо оцінив Пабло Пікассо. В. Яворівський обрав хоч і давній, проте, здається, найдоцільніший у даному разі шлях — оповідь від першої особи. Хоча неподоланих труднощів у зображенні такої неординарної особистості виявилось чимало.
Своєрідним продовженням твору "Оглянься з осені" став роман на попередньому буденному й прозаїчному сільському тлі "А тепер — іди..." (1983) — "химерний роман", як зазначено в журнальному варіанті, і, за словами автора, — твір, з "моментом дива, зміщеннями площини, умовністю".
Продовжуючи й розвиваючи тему роману "Оглянься з осені", зокрема, образи тих веселих дядьків, які "наперекір війнам, політичним катаклізмам", "неперспективним" селам і негодам зберегли в собі моральне здоров'я нашого народу, автор прагнув художньо дослідити "хворобу совісті", що роз'їдала душі багатьох, відповісти на болючі питання: "Чому самотні й сумні ці дядьки у старості? Що і кого вони залишають після себе? Де і коли допустились помилки, що не мають на кого залишити те, задля чого жили?"
На початку 80-х виник задум документально відтворити у слові трагедію і велич Кортелісів — села знищеного фашистами.
"Вічні Кортеліси" удостоєні Державної премії України ім. Т. Шевченка (1984). Мало значення й те, що твір містив і захоплення, на зразок хоча б оцього: "Кортеліси були радянськими лише двадцять місяців, а так глибоко і щедро засіялося в їхніх душах нове, радянське".
Наприкінці квітня 1986 світ потрясла катастрофа на Чорнобильській АЕС. Спонуканий докором сумління за свідоме чи несвідоме "оспівування "мирного" атома", В. Яворівський їде в прославлене ним, а тепер сумно відоме всьому світові місто і з гідною подиву оперативністю пише роман "Марія з полином у кінці століття" (Вітчизна. 1987. № 6).

Книгу попередньо можна замовити у абонементі художньої літератури або у приватних повідомленнях Messenger
Завантажити/скачати книгу українською можна за посиланнням: https://toloka.to/t68213

Матеріали /Режим доступу станом на 01.12.2020р./ : https://nashformat.ua/products/avtoportret-z-uyavy.-roman-pro-tragichnu-ta-dyvovyzhnu-dolyu-kateryny-bilokur-906748
https://www.yakaboo.ua/avtoportret-z-ujavi-roman-pro-tragichnu-ta-divovizhnu-dolju-katerini-bilokur.html

https://chytay-ua.com/blog.php?id=794
https://dovidka.biz.ua/katerina-bilokur-biografiya-skorocheno/

Підготувала науково-технічна бібліотека
Новосад В.Я., зав. сектору

Матеріал підготовлено 01.12.2020р.



Контакти

Науково-технічна бібліотека НЛТУ

вул. Ген. Чупринки, 101, м.Львів, 79057

тел.: (032) 258-42-50

e-mail: library@nltu.edu.ua

Пропозиції та побажання просимо повідомляти нам на електронну адресу  Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Top of Page