Сьогодні — День матері. Але в Україні він не святкується — він переживається. Не в букетах і листівках, а в тиші й молитві. Це не день радості. Це день сліз, які ніхто не бачить. День сердець, які мовчать — але кричать у небеса.
Бо тут, в Україні, Мама — не образ із книжки. Мама — це та, що тримає світ, коли він розвалюється. Мама — це та, що стоїть біля воріт у темну ніч і молиться, аби ті ворота знову відчинились.
Це та, що на руках винесла дитину з-під обстрілів — і повернулась допомагати іншим. Це та, що щовечора ставить ложку на стіл для сина — якого немає, але якого вона чекає.
Це мама, яка читає Псалтир замість колискової.
Яка гладить шолом, ніби голову. Яка ховає сина — і стоїть у чорному, не в прокльонах, а в подяці. Бо її син — живий перед Богом.
Це день про таких матерів. Про живі ікони, що ходять нашими вулицями. Про святих без німбів — у хустках, у шинелях, у лікарських халатах. Це ті, хто не має часу на сльози — бо в них ще є кому жити.
І сьогодні не хочеться говорити. Хочеться тільки стояти мовчки. Як у храмі. І дивитися в очі тій, хто народила Героя. Хто щодня тримає цей світ у своїй молитві.
І прошепотіти: Мамо… Дякую. За силу, яку не видно, але яка сильніша за сталь. За любов, що не зникає навіть у могилі. За те, що ти — жива. Що твоя віра тримає небо.
І нехай сам Господь торкнеться Твоїх долонь, пригорне Твоє втомлене серце і скаже так, як тільки Він може сказати: «Я збережу тих, кого ти любиш. Я збережу тебе»…Василь Рудніцький