Calendar

« December 2019 »
Mon Tue Wed Thu Fri Sat Sun
            1
2 3 4 5 6 7 8
9 10 11 12 13 14 15
16 17 18 19 20 21 22
23 24 25 26 27 28 29
30 31          

catalog

КОРИСНІ ПОСИЛАННЯ

Корисні посилання

cover

 

Вдовиченко Г. Тамдевін

Vdovichenko Tamdevin

Дія роману відбувається у Карпатах неподалік від замку Гербуртів. Успішна українська художниця Анна, яка зробила кар'єру в Росії, їде у відпустку на запрошення колишньої однокурсниці у віддалене село поблизу старовинного замку, де можна легко загубитися у часі і просторі. В цей же час у дикому урочищі Карпат проводить дослідження науковець-етолог Юрій. Він вивчає поведінку вовків у природному середовищі. Для цього він взяв під опіку трьох новонароджених вовченят, які втратили батьків. Людина і вовки в цій «зграї» живуть за вовчими законами, які іноді виглядають більш досконалими, ніж ті, за якими живуть люди. Несподівана зустріч з художницею докорінно змінює життя і дослідника, і вовчої зграї.

Уривок з книжки

Поля не було.

І гір не було. 

Ні однієї, ні другої. Ні Монастирської-Чернечої, ні Замкової-Сліпої. 

Чому її назвали Сліпою? Чому я її не бачу? Вона ж має бути за спиною… 

Голосно тріснула суха гілка під ногою – серце закалатало, як у дитинстві після несподіваного вигуку “Віддай моє серце!”. Ніби хтось з ровесників стишеним голосом розповідав страшну історію: “У темному-темному домі, у темній-темній кімнаті стояла темна-темна шафа…”, а тоді зненацька, розчепіривши пальці обох рук та виставивши їх перед собою, кидався до слухачів: “Віддай моє серце!” 

Якась маячня. Ти ж бо доросла людина! Негайно заспокоїтися – і визначитися, у якому напрямку йти. 

Легко сказати – заспокоїтися і визначитися. Нічого з того не виходило. 

Ліс зробився густішим й темнішим. Чи то вже сутінки? Але які можуть бути сутінки серед білого дня?..

Зробилося гаряче. Навіть куртку розщепнула. Куди тепер? Он туди, у просвіт серед дерев. Просвітом виявилася ледь помітна лісова дорога. Триматися дороги – вона врешті-решт кудись виведе. Тим паче, що мені не здалося, лісові тіні виявилися ранніми сутінками, що густішали на очах. 

Оце так халепа! Проста дорога до замку на зворотному шляху виявилась лабіринтом. Історія з перснем тепер видавалася цілковитою нісенітницею, підлітковим дуркуванням. Екран мобілки показував відсутність зони покриття. Те, що мене так тішило у цих диких місцях позавчора – відірваність від цивілізації, безлюддя та тиша - тепер лякало і вводило в заціпеніння. Такої глупоти я давно вже не робила. Краще вже нікому й не розповідати. 

Розшукати свою машину вже не намагалася. Не було такого ландшафту у тому місці, де я її залишила. 

…Заблукала. 

Лише хотіла швидше спуститись у Добромиль. Але те, що сприйняла за лісову дорогу, вкрилося горбочками та колючими кущами, а інші корчі, вищі та густіші, лізли сухими гілками в очі, чіплялися за одяг та ставили підніжки. 

Перечепилася через дряпуче ожинове плетиво, що стелилося по землі, і впала в хащі. Ледве вибралася, обідравши руки до крові. Тіло скував крижаний страх. Гнав навмання, доводив серце до шалу, збивав подих, гупав у скронях. 

Не знаю, скільки часу продиралася між кущами та деревами – батарея мобілки сіла, екран згас, я не орієнтувалася у часі. Вже у повній темряві почула шум води і зупинилася, прислухаючись. Річечка. Пішла по каменях вздовж берега, поки не побачила кладку на той бік. 

Це була Вирва, іншої річки тут немає. Але у якому місці? Судячи з того, що поблизу немає хат, десь вже за Княжполем. Невже? Як це я таку відстань відмахала? Страшенно хотілося пити, у роті пересохло, зачерпнула води - стало легше. 

… Сльози виступили на очах, коли побачила дорогу, якою кілька днів тому приблизно у той самий час їхала до Марії у село. Пізнала вигин річки зліва, ліс з високими соснами праворуч. Звідси - добрих три кілометри до Марії. Не відчуваючи втоми, зосередилась на русі: раз-два, раз-два, давай-давай.

Жодної машини, жодної людини. Де ж ті хати? Де світло у вікнах? Іззаду почувся шум машини, світло вистрибнуло з-за спини на дорогу. Озирнулася й нічого не побачила, осліплена світлом фар. 

Машина проїхала повз мене. 

А чого я чекала? Що вона пригальмує? Зупиниться? 

Горло стиснуло, готова була розревітися як ображена школярка. 

І раптом перед очима спалахнув спогад-блискавка, немов побачила кадр з кіно. Сльози, які вже підступили до очей, миттєво висохли. Три, чи скільки там доби тому, на цій дорозі я обігнала людину, яка зосереджено, зібрано, як вояка на марші, поспішала додому. Ще думка промайнула: ходять посеред дороги, гадають, що їх у світлі фар видно: такої пізньої години, на такій темній дорозі… Може підвезти? 

Але не зупинилась. Невідомо, що за людина. А може, лиха? Хоча й відчула приштрик совісті: а якби це я йшла, а хтось їхав… У салоні моєї “Жабки” було тепло, затишно, тихо лунав джаз. Забула про цю зустріч на дорозі, побачивши тоді через кілометр чи два перші хати Марійчиного села. 

Неймовірний здогад змусив тепер похолонути. На тій людині на безлюдній дорозі була куртка з двома світлими смужками на каптурі та двома такими ж смужками на лівому рукаві - вони світилися від автомобільних фар. 

Куртка – як моя зараз, з такими ж смужками на тих самих місцях. 

У тої людини при кожному кроці ще миготіли дві плямки на кросівках ззаду. Тепер, стоячи на дорозі і дивлячись услід автомашині, що віддалялася у темряву, перевела погляд на свої кросівки. Cтала так, аби було видно. І у світлі автомобільних фар, які вже майже зникли на дорозі, побачила те, на що дотепер ніколи не звертала уваги: фірмові знаки на п’ятах взуття мали флюоресціювальне покриття. Світилися двома плямками. 

Як у тої людини, яку я не підібрала на нічній дорозі, обігнавши у безлюдному місці.

Контакти

Науково-технічна бібліотека НЛТУ

вул. Ген. Чупринки, 101, м.Львів, 79057

тел.: (032) 237-79-85

e-mail: library@nltu.edu.ua

Пропозиції та побажання просимо повідомляти нам на електронну адресу  Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Top of Page